Казка Мороз Іванович та інші народні новорічні казки для дітей, які можна читати безкоштовно на сайті Твоя дитина!
Нам задарма, без праці нічого не дається, недарма здавна прислів'я ведеться.
В одному будинку жили дві дівчинки Рукодільниця та Ледарка, а при них нянюшка. Рукодільниця була розумна дівчинка: рано вставала, сама, без нянечки, одягалася, а вставши з ліжка, за справу приймалася: пічку топила, хліби місила, хату крейди, півня годувала, а потім на колодязь за водою ходила.
А Ледарка між тим в ліжку лежала, потягувалася, з боку на бік переваливалась, вже хіба набридне лежати, так скаже спросоння: "Нянюшка, одягни мені панчішки, нянюшка, зав'яжи черевички", а потім заговорить: "Нянюшка, немає булочки?" Встане, пострибає, та й сяде до віконця мух рахувати; скільки прилетіло та скільки відлетіло; Як усіх перерахує Ледарка, так уже й не знає, за що взятися і чим би зайнятися; їй би в ліжечко та спати не хочеться; їй би поїсти та їсти не хочеться; їй би до віконця мух рахувати та й то набридло. Сидить, бідолашна, і плаче так скаржиться на всіх, що їй нудно, як ніби в тому інші винні.
Між тим Рукодільниця вернеться, воду процедит, глечики наллє; та ще яка затейница: коли вода нечиста, так скрутить аркуш паперу, накладе в неї жаринок та піску великого насипле, вставить ту папір в глечик та наллє в неї води, а вода-то знай проходить крізь пісок та крізь вугілля і капає в глечик чиста, немов кришталева; а потім Рукодільниця прийметься в'язати панчохи або хустки рубати, а не те і сорочки шити та кроїти, та ще рукодільні пісеньку затягне; і не було ніколи їй нудно, тому що і сумувати-то їй було ніколи: то за тим, то за іншим справою, а тут, дивишся,
і вечір день пройшов.
Одного разу з Рукодільницею біда трапилася: пішла вона на колодязь за водою, опустила відро на мотузці, а мотузка-то і оборвись; впало відро в колодязь. Як тут бути? Заплакала бідна Рукодільниця, та й пішла до нянюшке розповідати про свою біду та нещастя; а нянюшка Параска була така сувора й сердита, каже:
- Сама біду зробила, сама і поправляй; сама відерце втопила, і сама діставай.
Нічого було робити: пішла бідна Рукодільниця знову до криниці, ухопилася за мотузку і спустилася по ній до самого дна. Тільки тут з нею сталося диво. Ледве злізла, дивиться: перед нею грубка, а в запічку сидить пиріжок, такий рум'яний, підсмажений; сидить, поглядає та примовляє:
- Я зовсім готовий, підрум'янився, цукром та родзинками обжарился; хто мене з печі візьме, той зі мною і піде!
Рукодільниця, нітрохи не зволікаючи, схопила лопатку, вийняла пиріжок і поклала його за пазуху.
Іде вона далі. Перед нею сад, а в саду стоїть дерево, а на дереві золоті яблучка; яблучка листям ворушать і проміж себе говорять:
- Ми, наливні яблучка, созрелые; коренем дерева питалися, студеною росою обмывалися; хто нас з дерева стрясет, той нас собі і візьме.
Рукодільниця підійшла до дерева, потрясла його за сучок, і золоті яблучка так і посипалися до неї у фартух.
Рукодільниця йде далі. Дивиться: перед нею сидить старий Мороз Іванович, сивий-сивий; сидить він на крижаній лавочці та снігові грудочки їсть; тряхне головою від волосся сиплеться іній, духом дохне - валить густий пар.
- А! сказав він. ЗдорОво, Рукодільниця! Спасибі, що ти мені пиріжок принесла; давним-давно вже я нічого гаряченького не їв.
Тут він посадив Рукодельницу біля себе, і вони разом пиріжком поснідали, а золотими яблучками закусили.
Знаю я, навіщо ти прийшла, каже Мороз Іванович, ти відерце в мій студенець (колодязь) опустила; віддати тобі відерце віддам, тільки ти мені за три дні прослужи; будеш розумна, тобі ж краще; будеш лінива, тобі ж гірше. А тепер, додав Мороз Іванович, мені, старому, і відпочити пора; піди-но приготуй мені постіль, та дивись збий гарненько перину.
Рукодільниця послухала... Пішли вони до хати. Будинок у Мороза Івановича зробив був весь із льоду: і двері, і вікна, і підлогу крижані, а по стінах прибрано сніговими зірочками; сонечко на них сяяло, і все в будинку блищало, як діаманти. На ліжку у Мороза Івановича замість перини лежав сніг пухнастий; холодно, а робити було нічого. Рукодільниця почала збивати сніг, щоб старому було м'якше спати, а між тим у неї, бідної, руки окостенели і пальчики побіліли, як у бідних людей, що взимку в ополонці білизну полощуть: і холодно, і вітер в обличчя, і білизна замерзає, колом стоїть, а робити нічого працюють бідні люди.
Нічого, сказав Мороз Іванович, тільки снігом пальці потри, так і відійдуть, не отзнобишь. Адже Я старий добрий; подивись-но, що у мене за дивини.
Т ут він підняв свою снігову перину з ковдрою, і Рукодільниця побачила, що під периною пробивається зелена травичка. Майстрині стало шкода бідної травички.
- Ось ти кажеш, сказала вона, що ти старий добрий, а навіщо ти зелену травичку під сніговою периною тримаєш, на світ Божий не випускаєш?
- Не випускаю тому, що ще не час, ще трава в силу не увійшла Восени селяни її посіяли, вона зійшла, і якби витягнулася вже, то зима б її захопила, і до літа травичка б не визріла. Ось я і прикрив молоду зелень моєю снежною периною, та ще сам приліг на неї, щоб сніг не рознесло вітром, а от прийде весна, снігова перина розтане, травичка заколоситься, а там, дивишся, вигляне і зерно, а зерно селянин збере та на млин відвезе; мельник зерно змеле, і буде борошно, а з борошна ти, Рукодільниця, хліб спечеш.
- Ну, а скажи мені, Мороз Іванович, сказала Рукодільниця, навіщо ти в колодязі-то сидиш?
- Я потім у колодязі сиджу, що весна підходить, сказав Мороз Іванович. Мені стає жарко; а ти знаєш, що і влітку в колодязі холодно буває, тому й вода в колодязі студена, хоч посеред самого жаркого літа.
- А навіщо ти, Мороз Іванович, запитала Рукодільниця, взимку по вулицях ходиш так у віконця стукаєшся?
- А я потім у віконця стукаю, відповідав Мороз Іванович, щоб не забували печей топити та труби вчасно закривати; а не те, адже я знаю, є такі нечупари, що витопити піч истопят, а трубу закрити не закриють або закрити закриють, так не вчасно, коли ще не всі вуглинки прогоріли, а від того в світлиці угарно буває, голова у людей болить, в очах зелено; навіть і зовсім померти від чаду можна. А потім ще я у віконце стукаю, щоб ніхто не забував, що є на світі люди, яким зимою холодно, у яких немає шубки, та й дров купити не на що; ось я потім у віконце стукаю, щоб їм допомагати не забували.
Тут добрий Мороз Іванович погладив Рукодельницу по голівці, та й ліг спочивати на свою сніжну постіль.
Рукодільниця між тим всє в хаті прибрала, пішла на кухню, страва виготовила, плаття у старого полагодила і білизна выштопала.
Дідусь прокинувся, був усім задоволений і подякував Рукодельницу. Потім сіли вони обідати; обід був чудовий, і особливо добре було морозиво, яке старий сам виготовив.
Так прожила Рукодільниця у Мороза Івановича цілих три дні.
На третій день Мороз Іванович сказав Майстрині:
- Спасибі тобі, ти розумна дівчинка, добре ти мене, старого, втішила, і я у тебе в боргу не залишуся. Ти знаєш: люди за рукоделье гроші отримують, так ось тобі твоє відерце, а в відерце я всипав цілу жменю срібних п'ятачків; так, крім того, ось тобі на пам'ять брильянтик косиночку заколювати.
Рукодільниця подякувала, причепила брильянтик, взяла відерце, пішла знову до криниці, ухопилася за мотузку і вийшла на світло Божий.
Тільки що вона стала підходити до будинку, як півень, ф якого вона завжди годувала, побачив її, зрадів, злетів на паркан і закричав:
- Кукареку, кукарекИ! У Рукодільниці у відерці п'ятаки!
Коли Рукодільниця прийшла додому і розповіла всє, що з нею було, нянюшка дуже дивовалась, а потім примолвила:
- Ось ти бачиш, Ледарка, що люди за рукоделье отримують! Піди-но до дідку та послужи йому, попрацюй; в кімнаті у нього прибирай, на кухні готуй, плаття чіні та білизна штопай, так і ти жменю п'ятачків заробиш, а воно буде до речі: у нас до свята грошей мало.
Ледарці дуже не до смаку було йти до старого працювати. Але п'ятачки їй хотілося отримати і брильянтовую булавочку теж. Ось, наприклад Рукодільниці, Ледарка пішла до криниці, схопилася за мотузку, та бух прямо до дна. Дивиться перед нею грубка, а в запічку сидить пиріжок, такий рум'яний, підсмажений; сидить, поглядає та примовляє:
- Я зовсім готовий, підрум'янився, цукром та родзинками обжарился; хто мене візьме, той зі мною і піде.
А Ледарка йому у відповідь:
- Так, як би не так! Мені себе втомлювати лопатку піднімати та в піч тягнутися; захочеш, сам вискочиш.
Іде вона далі, перед нею сад, а в саду стоїть дерево, а на дереві золоті яблучка; яблучка листям ворушать так проміж себе говорять:
- Ми наливні яблучка, созрелые; коренем дерева питалися, студеною росою обмывалися; хто нас з дерева стрясет, той нас собі і візьме.
- Так, як би не так! відповідала Ледарка. Мені себе втомлювати ручки піднімати, за сучки тягнути... Встигну набрати, як самі нападають!
І пройшла Ледарка повз них. Ось дійшла вона і до Мороза Івановича. Старий раніше сидів на крижаній лавочці та снігові грудочки прикусывал.
- Що тобі треба, дівчинка? запитав він.
- Прийшла я до тебе, відповідала Ледарка, послужити так за роботу отримати.
- Но ти сказала, дівчинка, відповідав старий, за роботу гроші тільки подивимося, яка ще твоя робота буде! Піди-но збий мені перину, а потім страву виготов, так плаття моє повычини, та білизна повыштопай.
Пішла Ледарка, а дорогою думає: "Стану я себе втомлювати та пальці морозити! Авось старий не помітить і на невзбитой перині засне".
Старий насправді не помітив чи удав, що не помітив, ліг у ліжко й заснув, а Ледарка пішла на кухню. Прийшла на кухню, та й не знає, що робити. Їсти-то вона любила, а подумати, як готувалося страва, це їй в голову не приходило, та й ліньки було їй подивитися. Ось вона озирнулась: лежить перед нею і зелень, і м'ясо, і риба, і оцет і гірчиця, і квас всє по порядку. Думала вона, думала, абияк зелень обчистила, м'ясо і рибу розрізала так, щоб великої праці собі не давати, як всє було, мите-немите, так і поклала в каструлю: і зелень, і м'ясо, і рибу, і гірчицю, оцет та ще кваску підлила, а сама думає: "Нащо трудити себе, кожну річ особливо варити? Адже в шлунку всє разом буде".
Ось старий прокинувся, просить обідати. Ледарка притягла йому каструлю,як є, навіть скатертцы не подостлала. Мороз Іванович спробував, поморщився, а пісок так і захрустел у нього на зубах.
- Добре ти готуєш, зауважив він, посміхаючись. Подивимося, яка твоя інша робота буде. Ледарка покуштувала та зразу й виплюнула, а старий покряхтел, покряхтел, та й заходився сам готувати страву і зробив обід на славу, так що Ледарка пальчики облизала, вживаючи чужу куховарство.
Після обіду старий знову ліг відпочити та пригадав Ледарці, що у нього сукню не полагоджено, так і білизну не выштопано.
Ледарка понадулась, а робити було нічого: почала плаття і білизну розбирати; так і тут біда: плаття і білизну Ледарка нашивала, а як його шиють, про те й не питала; взяла було голку, та з незвички вкололася; так її і кинула. А старий знову ніби нічого не помітив, вечеряти Ленивицу покликав, та ще спати її поклав. А Ледарці то й любо; думає собі: "Авось і
так пройде. Вільно було сестриці на себе обов'язок приймати; старий добрий, він мені і так, задарма, п'ятачків подарує".
На третій день приходить Ледарка і просить Мороза Івановича відпустити її додому та за роботу нагородити.
- Та яка ж була твоя робота? запитав дідок. Якщо вже на правду справа пішла, так ти мені повинна заплатити, тому що не ти для мене працювала, а я тобі служив.
- Так, як же! відповідала Ледарка. Я ж у тебе цілих три дні жила.
- Знаєш, голубонько, відповідав старичок, що я тобі скажу: жити і служити різниця, так і робота роботі ворожнечу; зауваж це: вперед стане в нагоді. Але, втім, якщо тебе совість не зазрит, я тебе нагороджу: і яка твоя робота, така тобі буде й нагорода.
З цими словами Мороз Іванович дав Ледарці превеликий срібний злиток, а в іншу руку превеликий діамант. Ледарка цьому зраділа, що схопила те й інше і, навіть не подякувавши старого, побігла додому. Прийшла додому й хвалиться.
- Ось, каже, що я заробила; не сестри подружжя, не жменьку п'ятачків так не маленький брильянтик, а цілий срібний злиток, бач, який важкий, так і діамант-то мало не з кулак... Вже на це можна до свята обнову купить...
Н е встигла вона договорити, як срібний злиток розтанув і полився на підлогу; він був не що інше як ртуть, яка застигла від сильного холоду; в той же час почав танути і діамант. А півень скочив на паркан і голосно закричав:
- Кукареку-кукарекУлька, У Ленивицы в руках крижана бурулька!
А ви, детушки, думайте, гадайте, що тут правда, що неправда; що сказано справді, що стороною; що заради жарту, що в наставленье...
Автор: В.Ф. Одоєвський
|